logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo logo
star Bookmark: Tag Tag Tag Tag Tag
Ukraine

Попкорн – це кукурудза

На вході до зали, де ось-ось мала починатися київська прем'єра фільму Аґнєшки Голланд "Ціна правди" ("Mr. Jones"), мене познайомили з новою зіркою вітчизняного кінематографа – молодим режисером, який нещодавно зняв дуже щемкий і пронизливий фільм про трагедію свого народу. Познайомили, але якось не до кінця. Подати руку для знайомства він не зміг, бо саме придбав найбільше з усіх можливих у барі кінотеатру "Київська Русь" відро попкорну, яке не залишило йому простору для маневру рукостискання.

Я далекий від того, аби ставити йому на карб цей звичний атрибут усіх кіносеансів. Але якось одразу ж подумалося, що на його фільм з відром попкорну я би точно не прийшов. Не тому, що якийсь по-особливому високоморальний. Просто, як на мене, всі фільми поділяються на дві категорії: ті, на яких їдять попкорн, і ті, на яких його не їдять. Ідучи в кіно, кожна людина може виміряти своїм внутрішнім попкорнометром, годиться його купувати чи все-таки не варто. Мені ж іще легше: я підкрадаю попкорн з доччиного відра тільки на голлівудських мультфільмах, де світ всуціль вигаданий, герої нереальні, а сенси зазвичай позбавлені апломбу, трагізму і глибини.

Зрештою, хто я такий, щоби вбачати в таких речах неповагу або злу волю? Все могло мати досить банальне пояснення, яке не конче стосується царини моралі. Передусім я маю на увазі звичайний голод. Тобто, людина могла не поїсти перед показом і їй нічого не залишалося, як зайти в бар і, врешті-решт, його втамувати. По-друге, міг мати місце якийсь мені незрозумілий і спеціяльний етос кінематографістів, для яких можуть існувати якісь окремі правила поведінки. По-третє, до самих моторошних сцен голоду залишалося більше години: за доброго апетиту можна було з'їсти те відро двічі й на момент, де дітки їдять свого старшого брата Колю, вже не мати жодних скрупулів.

Окрім того, не полишала думка, що йому – як і, зрештою, практично кожному представнику його народу – я закинув би неповагу до найбільшої трагедії українців останнім. Просто тому, що існують свіжі рахунки сумління, які вносять свої корективи й у звичайне життя. А отже, кримськотатарський режисер з попкорном на фільмі про Голодомор – не найгірше видовище, а звичайний собі сюжет для есею на вічну тему про межі дозволеного, культуру поведінки й історичні контексти, де почуття провини змішується зі щирим нерозумінням і легким обуренням. А все це врівноважується і згладжується простим, як мило, і рятівним осяянням: попкорн – це всього лише кукурудза.

Набагато складніше з фільмом "Ціна правди" авторства знаної на весь світ польської режисерки. Бо цей фільм – незвичайний. Не тому, що видатний – ні, це досить-таки пересічне кіно, яке, думаю, не отримає ні великих касових зборів, ні особливих лаврів серед кіногурманів і критиків, ні високого рейтингу на сайті IMDb, ні тим більше "Оскара" чи "Золотої Пальмової Гілки" в Каннах. Але й недооцінювати я б його не став. Цей фільм насамперед – не мало й не багато – ще один привід для колективного сеансу психоаналізу: українців у сьогоднішній історичний період варто повернути до одного центральних місць їхньої історії, про яке на повен голос дозволили говорити лише років тридцять тому. І саме сьогодні, коли на обрії замаячіла перспектива нового "порозуміння" з метрополією ціною здачі й розміну національних інтересів на рейтингові "фишечки" і газові "плюшечки" у вигляді "миру" за московським сценарієм, фільм Аґнєшки Голланд виявляється таким собі memento – нагадуванням про головне: жодне порозуміння з системою, яка не визнала цей злочин і досі вперто його заперечує, принципово неможливе.

Тому якби цього фільму не було, його варто би було вигадати. Я аж ніяк не розраховую на чудесне витвереження симпатиків сьогоднішнього турборежиму і його головних акторів. Але якщо вже говорити про справжні червоні лінії, за які нізащо не можна заступати, то головною я би назвав лінію принципової недовіри. Голодомор і ставлення до нього тут – головний маркер. Зрада національних інтересів тотожна нарузі над пам'яттю мільйонів загиблих. Є надія, що така глобалізація нашого домашнього травматичного досвіду в якийсь спосіб актуалізує у свідомості людей те, що з нами відбувається впродовж останніх шести років.

І, властиво кажучи, якщо оцінювати фільм за гамбурзьким рахунком, то він не тільки про історію відважного британського журналіста, з одного боку, морально знищеного лицемірством західних еліт, а з другого боку фізично ліквідованого мстивою більшовицькою системою; не тільки про злочин сталінізму проти українського народу. "Ціна правди" – про сьогоднішній і вчорашній день так само, як і, на превеликий жаль, про день завтрашній: незмінну долю України як об'єкта історії і фішки в руках серйозних гравців.

І я би в контексті цього фільму не плекав великих сподівань на неабиякий прорив у визнанні Голодомору світом. Світові не вистачило на це 87 років. Не вистачить і сотні. Це на поверхні. Цей фільм – не тільки про наш Великий Голод, а про вічне небажання цивілізованого світу ставати на бік жертв і виступати проти Росії не лише тоді, у 1932-33 роках, а й сьогодні. Насамперед сьогодні. Але цей другий рівень – метафоричний. І про нього не говоритимуть. А якщо й говоритимуть, то нечасто, десь на марґінесах і в кулуарах, між своїми, тими, хто в минулих поколіннях спізнав щось схоже. Це також на поверхні. Принаймні Аґнєшка Голланд точно щось таке мала на увазі. Бо пам'ятає схожу трагедію свого народу, яка почалася 1 вересня 1939 року. Якби не пам'ятала, то й не знімала б. Але ж ні – зрезонувало, відгукнулося...

Тож справжня драма історії Ґарета Джонса в тому, що з неї не зроблять висновку сьогодні як з актуального повідомлення сьогоднішнім політичним і культурним елітам Заходу, а говоритимуть про злочин Сталіна і сталінізму, замикатимуть цю тему в художньому висловлюванні і конкретному історичному епізоді, всіляко концентруватимуться на кінематографічних тонкощах і недоліках. Аби лише не говорити про головне: насправді цей злочин триває в інших формах і нині. І історія наша не повторюється – вона затинається. Просто в інших умовах. Бо те, що з нами відбувається – це продовження Голодомору іншими методами. Гібридна війна не перестає бути війною, а небажання визнавати за українцями права на існування незмінне сьогодні, як і тоді, у 1932-33 роках.

"Ціну правди" Голланд не оцінюватимуть як метафору сьогоднішньої російсько-української війни так само, як відмахувалися від історії Ґарета Джонса на початку 1930-х років. З тією відмінністю, що тоді сумнівались у правдивості його свідчень і, по суті, зламали людині життя, а сьогодні про сьогоднішню війну всі все знають і жодних доведень не потребують. Просто сьогодні, як і тоді, правда має не тільки свою ціну, а й цінники. А попкорн, повторюю, це всього лише кукурудза. Ти завжди маєш вибір: купувати його чи ні. І не варто про це забувати.


Themes
ICO