Ukraine

Закон о среднем образовании: новый уровень или очередные грабли?

Останнім часом освіта в Україні перебуває у стані постійних змін та трансформацій. Зокрема, у 2017 році був ухвалений новий Закон України "Про освіту", який заклав концептуальні принципи подальшого реформування галузі. А 16 січня 2020 року Верховна Рада проголосувала Закон "Про повну загальну середню освіту". Його ухвалення важливий етап змін, оскільки в ньому більш детально розтлумачені основні позиції, визначені у Законі "Про освіту" від 2017 року. Стає можливим впровадження нових стандартів освіти у середній школі, окреслюються ролі всіх учасників навчального процесу (учнів, вчителів, батьків), розширюється автономія школи, підсилюється роль керівника навчального закладу та зростають можливості для професійного зростання вчителів. Незважаючи на позитивні норми документу, його прийняття спричинило серйозну дискусію у суспільстві.. Спільнота залучена до обговорення, адже питання освіти є важливим державотворчим фактором. Чи зможе українська система освіти вийти на якісно новий рівень?

Варто зауважити,  за новим законом у школах надаватимуть неабияке значення формуванню безпечного освітнього середовища. В купі з основними критеріями безпеки життєдіяльності, особливу увагу приділятимуть запобіганню булінгу та кібербезпеці. Це актуальні аспекти сучасної української школи, яка не може залишатися осторонь змін у світі технологій та комунікацій. 

Дуже добре, що тепер забороняється залучати учнів до заходів політичних партій, релігійних організацій та інших об’єднань. Підкреслене право кожної дитини на здобуття початкової та базової середньої освіти у комунальному закладі, за яким закріплена територія обслуговування, на якій проживає дитина. 

Водночас за новим законом кількість учнів у класі, що здобувають початкову освіту, повинна становити 24 дитини та 30 учнів - для здобувачів базової чи профільної освіти. Це викликає низку проблем, оскільки наразі в тому ж Києві є чимало шкіл, де кількість учнів перевищує 40 дітей у класі. Можливо,   автори закону враховували це питання, і є певний план вирішення надмірної наповнюваності шкіл. Однак в сучасних реаліях швидке рішення малоймовірне. Місць для будівництва нових шкіл не те що мало – вони практично відсутні, а більшість забудовників нових житлових комплексів не готові пов’язувати себе зі школою, обмежуючись приватними дитячими садочками, які слугують для додаткового заробітку.

Освітній процес буде організований циклами, які враховують вікові особливості та розвиток дитини. Окремі роки навчання називаються адаптаційними - один-два роки у початковій школі, п’ятий-шостий роки у базовій середній школі та 10 рік (від загальних 12) у профільній середній школі. Викликає сумніви віднесення шостого класу до адаптаційного періоду перед базовим предметним вивченням у сьомих-дев’ятих класах. Чому? Ті ж біологія та географія із серйозним наповненням починають викладатися саме у шостому класі, а математика має низку складних тем. Є підозра, що автори за основу брали досвід закордонних систем освіти, у яких п’ятий-шостий класи відносяться до початкової школи, але тоді логічно було б у шостому класі продовжити курс природознавства і не вводити окремі науки.

Також у Законі розширюється поняття індивідуальної освітньої траєкторії - визначення власних освітніх цілей з вибором навчальних планів та програм зі складанням індивідуальної програми розвитку. Передбачається, що це спільна робота педагогів, учнів та батьків. Але в той же час незрозуміло, як фізично цей процес буде організовано. У багатьох приватних школах України представником у цьому трикутнику є тьютор. Він проходить відповідне навчання і набуває професійних компетенцій й отримує певну оплату праці. Це одне з питань, яке викликає агресію у вчительській спільноті. Адже  не зрозуміло, як вирахувати і тарифікувати години роботи тьютора, як реалізувати індивідуальну освітню траєкторію дитини, якщо можливості школи вкрай обмежені.

Звісно, школа може відмовитися реалізувати індивідуальну освітню траєкторію, а батьки - оскаржити. Але це схоже на "замкнене коло", тому що після скарги батьків, можливості у школи негайно не з’являться, а, отже, запит все одно не буде задоволеним. Якщо подивитися на цей процес ще глибше, то поява декількох різних індивідуальних планів дуже ускладнює звичайній середній школі скласти ефективний розклад занять і раціонально задіяти вчителів у такому форматі навчально-виховного процесу. Ці речі потребують уточнення та врегулювання.

Дуже часто у законі згадуються інтегровані курси. Але до цього часу не роз’яснено, як фізично інтегроване навчання реалізовуватиметься в умовах великої кількості предметів з певними вчителями, які  будуть критерії викладання та оцінювання таких курсів.

Від себе додам, коли у 2017 році розпочалася розробка проектів програм інтегрованого курсу "Природничі науки" у 10-11 класах (керівником одного з яких я була безпосередньо), вже тоді було зрозуміло, що інтегроване навчання можна впроваджувати лише після якісної перекваліфікації вчителів. На жаль, до експериментального впровадження курсу у 2018 році, вчителів так ніхто і не підготував. Тому є підозра, що освітню систему чекають чергові "граблі".

Такоє цікавою є можливість навчального закладу оцінювати учнів за власною шкалою, але з обов’язковими правилами переведення до системи оцінювання, визначеної законодавством. Це гарна можливість для шкіл створювати власні мотиваційні системи для учнів, робити навчальний процес унікальним та більш захоплюючим. 

Крім того, у законі добре прописані ролі органів учнівського та батьківського самоврядування. Якщо перше має велике значення у формуванні та розвитку громадянських, управлінських та соціальних компетентностей, то до батьківських самоврядувань одразу формується упереджене ставлення. Чи не буде це новою хвилею поборів і махінацій в школах? Питання, відповідь на яке ми отримаємо трохи згодом.

А що ж з приватними школами? 

Здається, приватні школи отримали ще більше можливостей для свого функціонування. Вони мають право проводити конкурсний відбір, організовувати навчально-виховний процес у власний спосіб, але згідно норм законодавства, встановлювати свої умови праці і оплати педагогічним працівникам, вільно обирати мову освітнього процесу, зобов’язуючись забезпечити опанування учнями державної мови відповідно до державних стандартів.

Питання вибору мови у приватній школі з державною ліцензією викликає глибоке здивування, адже очевидно, що кількість приватних навчальних закладів у різних куточках України зростає і далеко не всі навчатимуть українською, далеко не всі вчитимуть цінувати культуру і досягнення нашої держави. Українська мова, на жаль, для багатьох залишиться мовою "обов’язкових уроків", а не мовою "реального життя".

Тим не менше, свідомі громадяни розуміють, що подібні закони є компромісними, маючи свої суттєві переваги та недоліки.

Зокрема, можливість викладати особам з дипломом не педагогічних ВНЗ дуже обурила вчительську спільноту, адже є ряд представників вчительської професії з низьким рівнем володіння предметів, для яких поява нових спеціалістів з високим рівнем знань є конкуренцією і загрозою звичного життя.

Передбачається, що до школи зможуть прийти викладачі не з пороговими балами ЗНО, а реальні практики і знавці своєї галузі. Було б добре, якби педагогічна інтернатура, передбачена законом, проводилася у школах якісно. Але, на жаль, наше суспільство поки не готове до співпраці і об’єднання заради спільної мети і кращого майбутнього.